![]() ![]() ![]() Поезія... М’яка, ніжна і добра. Вона, мов сонячна хмаринка, легко перелітає з однієї сторінки на іншу. З вірша у вірш, і ти милуєшся нею, не можеш відірвати зацікавленого погляду. Хочеш її дістати руками, але вона, обцілувавши їх, летить у високості – і ти злітаєш за нею, як птах, і не можеш наздогнати її, бо вона молода і прудка, як весняна бджола, що тріпоче крильцями на барвах квітів. Поезія… вона завжди приходить несподівано. Людина живе своєю працею, своїми турботами і трапляється не здогадується, що в її душі визрівають нові незнані почуття, що у глибинах свідомості зароджується і жде свого часу поезія. В щасливу хвилину натхнення відкрила свою поетичну нішу багатогранно обдарована Ірина Павлівна Карпенко. Дитячі роки провела в мальовничому куточку Срібнянщини в селі Калюжинці. Прекрасні краєвиди, п’янкі запахи польових квітів, гомінлива річка край села, добрі, гостинні, мудрі слова із вуст сільських мешканців, що переливалися в душу сріблястим передзвоном української пісні, навчили її жити і розуміти важливість кожної миті. Для неї поезія – це продовження її любові до рідної землі і людей, вияв щирих почуттів відданості їм. Тому звичайні, невибагливі слова мають силу оберегу. Щирість, відкритість, душевність інтонацій – чи не найхарактерніші прикмети творчості цієї молодої тендітної жінки. Її поезії – це чисті і світлі роздуми, щедрі та вічні почуття. Це віра в людину, в її кращі якості – добро, любов, правду, радість і красу. Це ще один крок на шляху до розуміння глибини людського серця. Її вірші випромінюють потаємну енергію живої води. Це справжні ліки для душі. ***** Умивалась дощами осінь, Прибирала свою самотність, Любувалася вітром босим І до всіх заходила в гості.
Хтось вітав її білим сміхом, Осипав коштовним камінням, А вона цілувалася з снігом Й замерзало її сумління.
Ще колись, як була весною, То у Бога просила сили, Щоби витримать зустріч з журбою, Щоб вона її не скосила.
Дивні чари розносила доля, Дарувала усім, хто хоче, Кому – клаптик, кому – все поле, Комусь просто – окрайчик ночі!
А крізь зорі світила совість, Перетрушена жовтим смутком, І снувала осіння повість, І жбурляла нам листя жмутки.
Я ступаю на зустріч волі, Обіймаю її за плечі. І розгулюю з вітром в полі, А кохаю лиш Вас, до речі… Горобина ніч Натягне дощ свої останні струни, Торкне ті струни пальчиком верба… Ліна Костенко Зіграй мені осінню світлу днину, Зіграй тоді, коли щемить душа, І закружляєм в нічку горобину – Танок давно до мене поспіша…
Душа і ніч, як два протистояння, А часом, як гармонія світів. Щодень вступаю з ними у змагання, Вони – то мій життєвий лейтмотив.
Душа в тобі, а ніч про тебе мріє У сяйві горобинових заграв. І може статись: осінь захворіє, Тим, що колись для неї не зіграв…
Була гроза, вдивлялася у вікна, Пускала в небо золоті списи… Це – проза ночі. Я до неї звикла, Душі не треба іншої краси.
Проснувся день. Ранковою росою Умившися, торкнувся до землі, Тихенько перемовився з вербою І потягнули струни журавлі.
Покликав вирій птахів легкокрилих, Що з тих країв отримали листа… Втомилась осінь – вже немає сили… Зіграю ж я – мелодія проста! ***** Я збережу твоє тепло, Воно мені багато значить… Вже літо в осінь забрело, Як я люблю її одначе…
А, може, стрінемось удвох І поговорим наодинці… Не виросте чортополох На нашій стоптаній стежинці.
Місток до серця прокладу Крізь бурі, терни і незгоди. Я скрізь тепло твоє знайду, Хоч питиму джерельну воду.
Так ніжність жебонить в мені, Її словами не розкажеш… Біжать роки, спливають дні, А ти мені багато важиш…
Якби відчув, як жду тебе, Як нашу зустріч уявляю… Зітхає небо голубе… Прости мені, що я кохаю…
Я шукала тебе… Я шукала тебе серед квітів, У духмяному дотику трав, Що стежинкою кожного літа Ніжно в серці моїм проростав.
Я шукала тебе серед лісу, В буйноцвітті зелених дібров. Лише в листі п’янкої меліси Я знаходила спокій і знов…
Я шукала тебе серед поля, В золотім передзвоні зерна. І ніколи не скаржилась долі, Що страждань зазнавала сповна.
Я шукала тебе серед звуків, Що лунають в пташиних піснях. І до них простягала я руки, І зорею вінчався мій шлях.
Я шукала тебе серед просині, Що колише небесну блакить. А знайшла тебе, любий, у осені… Літом бабиним серце щемить.
***** Ти – все найкраще, що у мене є, Ти – хліб насущний, ти – моє спасіння. Ти – істина, ти – пізнання моє, Ти – цвіт земний і світле воскресіння. Я бачу, як будуються мости, Умілі зодчі зводять модні храми, Собори душ заковують в дроти, - Й розп’яття плаче жовтими сльозами. У світі цім багато протиріч: Земному не дістати високості. І ти для мене, наче день і ніч: В думках живеш, а в сні приходиш в гості. Минуть літа, їх осінь дожене, А час розкаже, де Собор поставить, В нім перша зустріч наша промайне І вічний слід на цій Землі зоставить. |
Всього коментарів: 0 | |